Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних

– У сиву давнину Бог Час породив Бога Простору і світ тріснув. На місці одного цілого виникла Ір-Реаль, яку в простолюдді називають потойбіччя, та Не-Реаль – Наш світ, світ людей.

– Не може бути!

– Може. Я тобі кажу.

Справжнісінькі чутки.

– Про тих Тарів… Чи Тара… Нічого не чув. Легенда – як привиди чи перевертні, – кремезний вусатий сільський голова, спустошив кухоль і попросив у шинкарки ще один. – Байки. Моя невістка – ото справжнє пекельне створіння. Сатана сплутався з якоюсь дівкою і жерло створило це чудисько. Мій малий до неї тулиться, як теля до цицьки, а вона на йому їздить. Харчі переводить, душу з нього жене. Я до дяка ходив, просив аби він її назад у гієну спровадив. А той каже, що у мене думки погані. От пожив би з нею рік і все б зрозумів. Останню б ікону на черевички проміняв, а та ненажера все одно б верещала, що він дурний, як віслюк.

– От наболіло ж тобі, куме.

– Про що болить – про те і молюсь, – голова іронічно посміхнувся. – Так ти кажеш, що Тар існує?

– Чом би й ні?

Перший недовірливо зиркнув.

– У сусідському селі стара на свого волала, що він, як той перевертень – нажереться горілки і стає потворою.

– І що з того?

– Так її звір задер уночі, – нахилившись ближче до голови, мовив другий, також у літах, але стрункий і з бородою. – В її ж ліжку. А діда так і не знайшли.

– Брехня.

– От тобі хрест.

Другий перехрестився.

Шинкарка налила іще один кухоль вина, пройшла між столів, поставила кухоль перед головою і з посмішкою віддалилася.

Вусатий сьорбнув десь половину. По вусах потекло.

– Маячня. Всілякого по світу ходить, та не Тар. Ти від чумаків про нього чув? Чи може кобзарі вуха піснями набили? Так вони тобі кінську дупу у розум встромлять – а ти й не здригнешся. У тих мандрівників думки, як конопляна мотузка, – крутяться і в’ються. Який на вигляд той твій Тар? Мовчиш? Отож.

– А що тут скажеш… – другий почухав потилицю. – Як сатана, мабуть…

* * *

У грудях заболіло. Курінний Хвиля підніс до рота долонь і щосили прокашлявся. Груди здавило ще більше. Він відвів руку, подивися на долонь із огидою, струхнув її вміст на землю. Потім зиркнув на багровіюче у західних променях село і з тяжкою радістю вимовив: «Гарно бути вдома».

Кінь курінного ступив у село Пусті Жнива. На картах село б зобразили маленькою чорною цяточкою у Бісовому Тину серед великого Неозорого Лугу. Кілька кроків, глухі удари копит, невідчутна мить… Над головою Хвилі, пронеслось величезне