Знаки запитання ліхтарних стовпів перестали сутулитися й випросталися на знак оклику порожньої ранкової дороги, що веде на північ, до мого озера. Майже безшумно пролетів над озером літак: дивись, куди вже встиг долетіти з тих давніх пір. Мені здавалося, що це саме я запустив його, коли він був усього лише літачком… Лінивий дощ повз, не в змозі світ за очі піти як годиться, і поступово заснув десь у горах, сховавшись за соснами, схожими на свічки, що їх нарешті задули після довгої ночі.
Нова картина, здається, поступово вимальовувалася, – але, як завжди, я не був у ній впевнений і втомився від цієї гнітючої невпевненості. Взявши етюдник, я спустився до мого озера, що нагадує краплю дощу, яка розтеклася по долоні. Перелітний гусак реготнув наді мною і перевів насторожений погляд власника на байдужу до всього тлінного перелітню подругу. Гусак був гарний, віддалено схожий на лебедя, однак виглядав занадто гордовито і цим радикально від лебедя відрізнявся. Не слід вважати своє походження, подумав я, – в тому числі власну гусиність, великим достоїнством, щоб його, врешті-решт, не почали вважати недоліком.
Сівши перед етюдником на улюблену лавку, я зітхнув глибше і почав малювати. Острівець, вода, що застужено хлюпає біля берега, радикулітна верба, що викликає тепле співчуття, качури з блискучими, немов вимиті пляшки, головами, невиспані качки, ялинки, що прибігли сюди з мільйонів новорічних листівок. І хмари, як шматочки цукру в охолодженому чаї, не розчиняються в холодному ранковому озері.
Чим довше я писав мою картину, тим більше побоювався, що вона вийде не такою, як я замислив, що їй бракуватиме одного-єдиного штриха – або мазка – останнього, вирішального, штриха-крапки. Щоб глядачі побачили моє озеро так, як хотів я, і не сказали б те, що завжди кажуть: мовляв, так не буває і на моїй картині все – неправда.
– Ваш хлопчик полюбляє метафори, – сказав хтось за спиною, оцінюючи написане.
– Дівчинка, – машинально відповів я і обернувся.
Дивно, що раніше я їх не помічав. Двоє художників, один дещо старший, сиділи за мольбертами. Їхні картини перешіптувалися, як шепоче, шелестить, шарудить жовтневе листя. Картини були несхожі, як дві краплі води, і це робило їх схожими – немов ті ж дві дощові краплі. Я легко зрозумів їхню мову, хоча, на перший погляд, вона не була моєю. Правда, іноді знання мови недостатньо, щоб зрозуміти: адже якщо знаєш мову, очікуєш почути знайомі слова і фрази, – а це, на жаль – чи на щастя? – не завжди відбувається. Я відклав пензель, але молодший сказав:
– Якщо ви прийшли на це озеро, пензля відкладати не можна.
Він знову подивився на мою картину і схвально промовив, звертаючись до колеги:
– Виходить несхоже…
Я не встиг образитись, як старший додав – неквапливо й переконливо:
– Згоден, потрібно віддати автору належне. На щастя, він не намагається відрізнятися або походити.
Молодший привітно кивнув мені, ставлячи крапку, хоча я сподівався, що – краще – кому:
– Намагатися бути несхожим або схожим – це фактично одне й те ж, друже. Продовжуйте уникати обох спокус.
Я зрадів новому знайомству, взяв відкладений на мить пензель і сказав перше, що спало на думку, щоб підтримати розмову:
– А я вас тут раніше чомусь не бачив…
Старший теж посміхнувся і кивнув:
– Потрібні були взаємні зусилля.
Ми розсміялися. Сонце тим часом вийшло в люди і глевким круглим шматочком тіста повисло над острівцем. Ранкове світло було кольору не зовсім дозрілого апельсину. Господар острівця, бобер, вибрався на сушу й поправив вуса.
– Ви правильно визначили вік героїні, – похвалив я моїх нових друзів. – Втім, шкода: я хотів розгадати цю загадку для глядача пізніше. Бажано – в самому кінці картини – коли знайду завершальний штрих.
