208. Я. Г. Кухаренка до Т. Г. Шевченка
7 серпня 1857. Катеринодар
В последних числах іюня я їздив в Одес, взяв із інституту другу дочку і приїхали вдвох додому в кінці іюля. Тут застали твоє письмо з віршами. Прочитав я його в простих очках (бо без очок я нічого тепер не читаю), переписав їх своєю рукою, щоб без опинки читати було можна. Пошлю, як ти здоров кажеш, старому Щепі, да думаю послати до Могили (Метлинского) і до Костомарова. Сей чоловічина недавно одозвався до мене своїм письмом по одному ділу, та й я з того тепер знаю, що наш знакомий добрий Ніколай Іванович Галка – Костомаров проживає в г[ороді] Саратові.
В Одес я їхав морем. В Одесі і Вознесенську добрим южноруснакам, з которими річ доходила, я розказував, де ти тепер, мій друже, обрітаєш, і показував твоє поличьє (я його обробив в Одесі, звичайно, як слід). Та й люблять же тебе на Україні, брате!.. – Один по прізвищу Козачинский, воєнний офіцер, аж із самої Умані. На «Записки южноруські» я послав гроші в Пітер.
Визволяйсь, друже, та приїзди на нашу Козацьку Україну, я тепер не маю нікуда далеко їхати і буду дома: або в городі, або в хуторі (50 верст од города). Якщо будеш їхати трактом Ростовським, то шлях якраз поуз хутір мій, і дзвоники чуть в хату, і поштарів – як гукають, то заїдь в хутір, може, мене там нагибаєш, а якщо ні, не буду в хуторі, то скажи, щоб подали на віз тобі чарку горілки та глек молока, випий і запий, та й поїжджай до мене в город.
Не кидайся діла, сіреч, не оставляй писати, бач сам здоров: погасило кляте лихо огнище твого талану, але добрий вітерок повіяв, позносив золу, найшов іскорку, – ще не погасла, – та й почав роздувати огонь, отже і гляди, як покотить пожаром. Поплюй в кілочки та строй кобзу сміло і далі грай, як грав єси.
Моя стара і діти всі кланяються тобі низенько. Будь здоров та щасливіший, нехай тобі Бог помагає на все добре, а я, поки жив, тебе поважающий і покорний на услуги
Яков Кухаренко.
7 августа
1857 года,
Єкатеринодар.
В «Ченцеві» було написано, видно, хватаючись:
В червоних штанях оксамитних
Матнею улицю мете,
Іде козак. Ой літа, літа,
Що ви творите? На тоте ж
Старий ударив в закаблуки,
Аж встала курява. Отак,
Та ще й приспівує козак
«По дорозі рак» і проч.
Не добравши сенцю в підчеркнутих стихах, я в своїй пере[писі] замінив ті п’ять стихів так:
Іде козак старий, його веде
Товариство під руки,
За ним музика грає.
Старий не втерпів, в закаблуки
Привдарив, ще й співає:
«По дорозі рак» и пр.
Якщо, може, в тебе воно не так, то увідом.
209. Т. Г. Шевченка до Бр. Залеського
10 серпня 1857. Астрахань
Пишу тебе менее нежели мало, но пишу из Астрахани, на пути в Петербург, и, следовательно, это миниатюрное письмо родит в твоем благородном сердце огромную, роскошную библиотеку. В один день с твоим письмом от 30 мая получил я и официальное известие о моей свободе. Добрый Ираклий дал мне от себя пропуск прямо в Петербург, минуя Уральск и Оренбург, а следовательно, и 1000 верст лишнего и дорогого пути. Сердечно ему благодарен за эту экономию денег и времени, теперь для меня так драгоценного. 15 августа понесет меня пароход из Астрахани до Нижнего Новгорода, а оттуда дилижанс в Москву, а из Москвы паровоз в Петербург. Весело, друже мой единый, невыразимо весело, когда наши волшебные воздушные замки начинают быть осязательными. Я спешу теперь в Петербург для того единственно, чтобы поцаловать руки моей святой заступницы графини Настасии Ивановны Толстой. Послал ли ты ей моего «Киргизенка»? Или, лучше сказать, получил ли ты сам его и его родных братьев – «Счастливого рыбака» и «Смышленого продавца»? В последнем своем письме ты мне ничего не пишешь о моих посылках. Получил ли ты их? Если получил, то распорядись ими, как находишь лучше, и напиши мне в Петербург по адресу, тебе известному. Я так же, как и ты, вполне и совершенно верую, что мы с тобою увидимся, но когда и где, не знаю, во всяком случае не в киргизской степи. До свидания, мой друже единый, не забывай своего искреннего друга и теперь свободного художника
