Ясенюк це сказав, і я стрепенувся, бо вже чув один раз в житті такі самі слова:
«Він був майже два метри зростом, бугая стримував однією рукою за шию, а коли йшов на війну, сказав матері: “Не журіться, мене хіба що прямим снарядом уб’ють”. А не вернувся…»
Я дивився на свого друга і мовчав: чи ж міг я дотепер бодай подумати, що колись у тих далеких краях говорилося саме про його батька і що знаю я про нього більше, ніж він, син? А може, то й не про його батька, але ж достоту ті самі слова: «Не журіться, мене хіба що прямим снарядом уб’ють».
І я поїхав туди ще раз – разом із своїм другом.
Потрісканий, спалений жорстоким сонцем степ дихає задухою в обличчя, я висуваю руку з вікна вагона, щоб зловити на швидкості прохолоду, а беру лише спеку, від якої шерхне і лущиться шкіра; степ їжиться кураєм, блищить пліснявими шкуринками солончаків, а далі таки не витримує палу – кришиться на пісок, і вже куряться піщані дюни від легкого вітру, немов крихітні кратери, і тільки зелені куполи гробниць, розкидані зрідка в пустелі, та стада верблюдів засвідчують, що й тут не мертвий світ, що й тут живуть люди.
Усе це мені знайоме й навіть рідне, бо ж у цьому степу я провів три своїх юних роки, збагнув ціну краплині води й клаптикові тіні під саксаулом, навчився перемагати не тільки лінощі, а й крайнє виснаження, видобувати із себе незвідані запаси сил і радіти відпочинку.
Мій друг мовчить, він зараз там – на кінцевій зупинці нашої дороги, у тих людей, які, можливо, бачили останні й не відомі йому сліди батькового життя. А я впізнаю усе довкола, хоч бурі не раз і перегорнули тут піски, засипавши мої власні сліди – теж дорогі мені. Курай перекотився степом чи не два десятки разів відтоді, як тут стояли наші солдатські намети, а все виглядає незмінним на цьому жовтому неозорі, що розтікається в безмежжя і тільки одним боком недосяжно далеко спиняється перед окрайкою Читкальських гір, які манили нас до себе повноводдю й зеленню, мов обітована земля.
Десь тут, а може, он там, стояли щоліта наші військові табори, і затишні казарми поблизу Бухари, мінарети, медресе й торгові куполи здавалися нам тоді хіба що казкою, бо так завжди в пустелі: нереальним здається людині живий світ.
О, тут! Тут. Глибокий каньйон, що потягнувся від далеких гір, наче в’їзд до степу, – це ж у ньому стояли наші машини й зенітки; ось полустанок, залізничний будиночок, а біля нього колодязь, з якого ми брали воду, і жухла зелень довкола нього, немов оазис… Поїзд мчить, не зупиняється, біля будиночка стоїть смаглявий службовець з жовтим прапорцем у руці, біля криниці жінка пере шмаття – так було і тоді, тільки це вже інші люди… І враз видиво – чітке, мов малюнок вуглем, – скресає перед моїми очима: навідник з моєї зенітної обслуги Хамракул порскає водою біля криниці, розкошує і крекче: «Друг, друг, не лей больше – вода в сапог поехал!»
Таке виразне відчуття дотичності до минулого, ніби час повернувся назад, і я ступив удруге в той самий слід, давно засипаний піском, і мене в цю мить не обходив мій друг, якому байдужі були і каньйон, і полустанок, і криниця; я вже йшов тією доріжкою, яка десь там, у Читкальських горах, повинна схреститися із стежкою Ясенюкового батька.
Я мало не скрикнув, мало не зірвав стоп-кран, на який обіперся ліктем; поїзд простугонів на повній швидкості, станційний будиночок змалів, лише Хамракул зостався зі мною, і розсоталося усе призабуте й заплутане в яскраву кінострічку.
Хамракул із Хумсана – зеленого села в Читкальських горах, син Асам-аки.
Він прийшов у наш зенітний полк через рік після мене. Був високий, немов жердина, і горбився, згинався серед нас – натоптаних коротунів-хліборобів: йому незручно було за свій зріст, якого досі, певне, не помічав, бредучи глибокими ізворами за овечими отарами. Добродушні його очі нітилися ще й від того, що по-російськи знав не більше десяти слів; широкий ніс розплющувався у зніяковілій посмішці, коли у командирів опускалися руки, тому що не могли з ним порозумітися; карабін він тримав, мов герлигу, і повертався в строю завжди не в той бік.
